Юрій Федькович у листах

«Чільне місце в загальноукраїнському літературному процесі 60—80-х років належить поетичному, прозовому, а також драматургічному доробку Юрія Федьковича. Творчість його, прикметна людинолюбним моральним пафосом, увагою до незвичайних психологічних станів героя, виразністю й дохідливістю слова, мала, крім того, особливе значення потужного активатора художніх пошуків у письменстві західноукраїнського регіону, де працював письменник», — так розпочинається більшість критичних та біографічних статей, присвячених Буковинському Соловію. Але всі вони подають нам факти загальновідомі, які, проте, не повні. Оскільки в певні періоди свого життя Федькович жив у глибинці, відсторонено від загалу, то й біографічних відомостей за цей час обмаль. У кількох автобіографіях, записаних власноруч письменником, а то й під його диктовку, є деякі невідповідності, над якими працюють літературознавці та біографи. Та всі вони в один голос запевняють, що джерелом вивчення життєпису, а й почасти творчості, є епістолярика митця.
Тож актуальність нашої роботи обумовлена тим, що листування Федьковича допоможе розкрити внутрішній світ автора, особливості його мови, прагнення та сподівання.
Об’єктом дослідження є листи письменника.
Мета роботи полягає в тому, щоб розкрити особистість митця,  дослідивши  епістолярику Ю.Федьковича з близькими, друзями, соратниками і з’ясувати певні моменти особистого та суспільного життя.
  За словами А. Сагаровського, листи письменників заслуговують на увагу, бо є однією з можливостей авторової самореалізації; мова епістолярії більш за все природна, невимушена, позбавлена як правило, штучності, художніх умовностей, отже є надійним фактажем у вивченні формування відповідного стилю, оригінальності тієї чи іншої особистості.
Усього відомо понад 70 листів Ю. Федьковича, вміщених у Писаннях О.Маковея.  Коло адресатів не надто велике. Це, як правило, письменники, педагоги, видавці, літературознавці, історики, етнографи (зокрема А. Кобилянський, К. Горбаль, Д. Танячкевич, М. Драгоманов, В. Шашкевич, С. Воробкевич та інші прогресивні діячі).
Тематика епістолярної спадщини різноманітна. У нашому дослідженні звернемо увагу на кілька важливих питань, що формували думки й вчинки письменника.
Перш за все, цемова листів. Зауважимо, що вони писані чесько-латинською транскрипцією. Для Федьковича, який навчався у німецькомовній реальній школі, і, за словами  Валентина Стецюка, піддавався німецьким культурним впливам,  гостро поставало питання про національну ідентичність,  і він шукав свого місця або серед простого українського люду, або у новонародженій українській культурі Галичини [ 3, 1]. Писати українською Федьковича заохочував його щирий друг за листуванням Антон Кобилянський, який, зрештою, й відкрив загалу Федьковича як українського письменника. Мова митця багата на зменшено-пестливу лексику( «За Твою думочку дуже Ти файненько дякую»[ 4, 460]); діалектизми( «Коби тото я ся хоть на два роуки в своїй землі вздрів, заспівав би я вам інак..» [4, 461]); епітети у звертаннях до адресатів-друзів («благородний, чесний пане», «любий друже» — А.Кобилянський, «любчику», «братику мій солодкий» — Д.Танячкевич)  тощо. Варто зазначити, що австрійський уряд  підтримував українську культуру, що було в інтересах української творчої інтелігенції Галичини і Буковини. При цьому очевидна архаїчність тодішньої української культури вступала в суперечність із засвоєною її представниками європейської культури.  Життя Федьковича є добрим прикладом такої суперечності. При всій своїй заглибленості  в європейську духовність він не міг відриватися і від народної культури [ 2, 7].
Відтак, на сторінках особистої епістолярії Федькович постає справжнім патріотом. Зокрема, у листі (грудень, 1861 р.)  до А. Кобилянського, який на той час виїхав до Німеччини, а згодом – до Америки, пише: «Чому відрікся […] від своєї батьківщини […]  Покинути країну, сповнену пісень, поезії, і переїхати, де каса є  вівтарем, а таблиця множення – найсвятішим? »(Підкр. наше – Х.О.) [ 4, 455]. Юрій Адальбертович був надзвичайно прив’язаний до рідної землі, звичаїв і традицій (зокрема гуцульських) українського   народу. І навіть у листі (січень, 1863 р.) до Д.Танячкевича просить останнього передати «низенький поклін» «руським парубкам» («Руська трійця») і його завіт: «… караскайтеся німецьких та лядських звичаїв […], аби біда над нами гору не узяла» [ 4, 468]. У 1867 р. письменникові навіть довелося взагалі відійти від справ літературних, адже «німчики» його «доїдали», змушували зректися народу, краю, музи, оскільки він отримав пенсію від них (з листа до К.Горбаля) [4, 484].
Федькович ненастанно сумував за рідними краями, намагався при нагоді вертатися до рідного дому – Сторонця-Путилова, та нужда змушувала митця мешкати то в Кезди-Вашаргели, то в Чернівцях у пошуках заробітку: «Рад би я, гой рад до наших країв, межи мої гуцули повернути, але нема мені там відки жити, не мавши жодного притулку» (з листа до А.Кобилянського) [4, 452].  
На перешкоді гарній роботі та зарплатні стояла хвороба, іноді Федьковичу сил бракувало навіть на написання творів, у чому зізнається в листі до Д.Танячкевича (червень, 1863 р.): «Що ся тичить мої музи, то мушу тобі ся по правді признати, що тепер дуже мало пишу» [4, 474]. У кінці 70-х – на поч. 80-х років у житті й творчості митця настає криза, зумовлена саме недугою. Проте ще  з 1861 року в листуванні з  друзями Ю. Федькович часто просить вибачення за те, що не надсилав відповідь одразу через стан здоров’я: «Не бануйте на мене, що я си Вам з моїм листом так спізнив, але я дуже слабую і від німецького великодня нині по перший раз на годинку з ліжка устаю…», — так написав А.Кобилянському в квітні 1861 [4, 452], а в 1863 Д.Танячкевичу повідомив: «… уночі, бачите, […] як мене ухопили кольки […] побігли [служки] по лікарі […], але предці хоть оден на моє щастє ся лучив, що мені з обох рук кров пустив. От і полегшало мені трошки, але все 4 дні був-єм більше на тім світі, як на сім» [4, 465]. Кількома днями пізніше письменник зауважив, що «помирати на чужині (лист надісланий із Кезди-Вашаргели) тяжко» [4, 469]. Але, незважаючи на слабке здоров’я, автор продовжує працювати.
Проте  хворобливий стан письменника давав про себе знати. Ще одна тема листів – стосунки в родині.  Згадаймо лише неточності з біографії митця.  Чому, зауважує І.Чеховський у своїй праці «Осип Юрій Гординський із Федьковичів — факти і легенди з особистого життя», в листі до Д.Танячкевича письменник каже, що він «з роду простий мужик», коли його мати була попівською донькою, а її чоловік (другий, тобто батько Осипа Юрія) був мандатором (перший був священиком)? [ 5, 3]. І тут же Федькович пише: «А я ся з дому не називаю Осип Федькович, але Юрій Коссован» [4, 467]. Цю думку письменник висловив тільки раз і ніколи більше не згадував. Та у листі до К.Горбаля, лежачи на смертному одрі, в чому був переконаний сам Федькович, він викладає всю правду свого походження. Так, Адальберт Гординський не був справжнім батьком Юрія, тому з легкістю «вигнав» з дому, віддавши до війська. Цього пробачити хлопець не міг, а, отже, за життя Гординського вважав себе сиротою, про що  пише в листі до К Горбаля: «Я до него [Б.Дідицького] писав,  як до свого батька ріднесенького, що го вже не маю» [4, 459].
 Що ж до стосунків із матір’ю, то вони теж не склалися. Як зізнається сам письменник: «… Мама, хоть з простого стану, встидаєси ним, гордує і лиш на висоту бгає […], а я лиш в простім стані щасливим бути можу», — так пише Кобилянському у квітні 1861 [4, 452]. А рядки, адресовані Д.Танячкевичу в червні 1863, передають усю гіркоту становища автора, зумовлене поведінкою матері: «А ще до того і мати мня зневажає… Мати тому собі мене желала, бо гадала, стане з-за мене панею, аж то тне туда ся моє серце горне» [4, 474].
 У цьому, мабуть, полягала трагедія митця у другій половині ХІХ століття. Змучений і самотній, він знаходив розраду в листуванні, де на папері міг викласти свої переживання й сподівання, попросити про допомогу, а то й розповісти погодинно свій день. Як-от: «Встаю о ½ 6 години рано […] Тут треба ся богу також, відай помолити – от уже ¼ 7. О ½7 приходить до мене оден капрал по-руськи учитися […]. О ½ 9зачинається школа і тримається до 10 години […]. О 8 вечеряю та, коли-м не так дуже згризений, то ще пишу собі дещо з годину, а як ні, то мушу іти спати, бо бих нездужав […]. От тільки що хіба часом у неділю маю коли до церкви рано піти…» [4, 463], — з листа до К.Горбаля від листопада-грудня, 1862 р., за рік до звільнення з військової десятилітньої служби. До слова сказати, у багатьох листах Федькович згадує про церкву: як істинний українець, він був глибоко віруючою людиною.
Як справжній митець, він щодня займався творчістю – ще одна тема епістолярної спадщини Ю. Фельковича. Не вмів і не хотів він бути ледарем і дармоїдом, про що заявляє А.Кобилянському  в 1861р. На сторінках епістолярики письменник ділиться з друзями своїми творчими планами, як просувається робота над тим чи іншим твором. І навіть при слабкому здоров’ї намагається писати і готувати до друку поезію, прозу, драматургію: «Скоро манускрипт моїх поезій буде готовий (може, за 3 місяці, бо я всі мої поезії переіначую) […], а відтак озьмуся до «Довбуша», коли доти ще дочекаю», — з листа Д.Танячкевичу в січні 1863 р. [4, 470]. У січні 1864 року Федькович  надсилає «кілька німецьких думок» до Чернівців, де мав побачити світ «збірничок німецьких поезій» (з листа Д.Танячкевича) [4, 478].
На особливу увагу заслуговує думка письменника про відомих митців України. Зокрема Тараса Шевченка Ю.Федькович називає не інакше, як соловієм, сонцем, батьком нашим: «Уже се слово [Шевченко] саме є таке чудотворне, що нічо не треба, лиш го речі…», — пише він К.Горбалю навесні 1862 року [4, 459]. А Д.Танячкевичу розхвалює Марка Вовчка, «Марковичку»: «… звичайніш та краще не годен уже ніхто написати, — щодо форми, то она перевершила ще Квітку» [4, 465].
Ведучи мову про Юрія Адальбертовича Федьковича – першого поета й просвітителя Буковини – ми маємо на увазі передусім ту майже міфічну хрестоматійну постать Буковинського Соловія, яка в численних образах надійно посіла місце в історії нової української культури. І тільки в особистому листуванні з друзями і соратниками перед нами постає людина зі своїми бідами і переживаннями, радостями й хвилюваннями, яка з легкістю однаково може розповісти про написання нового вірша і про сум і депресію, які огортали душу. Федькович був прихильником народної простоти, намагався привнести в літературу дух народності, національності, приналежності до роду, але дотримувався цього і в житті. Творча спадщина митця збагатила духовну скарбницю нашого народу, а епістолярика допомогла пізнати його душу.       Список літератури
 
1.     Погребенник Ф. Юрій Федькович//  Ю.Федькович. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наукова думка, 1985. – С. 5 – 32.
2.     Стецюк В… Над сторінками листування «Буковинського Соловія»// zbruc.eu/node/11838
3.     Сагаровський А.  Лексико-фразеологічні особливості епістолярики Ю.Федьковича // www-philology.univer.kharkov.ua/
4.     Федькович Ю. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наукова думка, 1985. – 575 с.
5.     Чеховський І.  Осип Юрій Гординський із Федьковичів — факти і легенди з особистого життя // literatura.kh.ua/person.php?idart=38&id=17
6.     Хрестоматія української літератори. – К., 2000
7.     Ящук І. С., Юрій Федькович: цікаві сторінки творчості. – Чернівці, 1994.